16. УДОВА, ЯКА ВМІЛА ДОБРЕ РОЗПОРЯДИТИСЬ СВОЇМИ ГРОШИМА

МАТЕРІАЛИ ДЛЯ ЄВАНГЕЛІЗАЦІЇ

СПІЛЬНОТИ «МАТЕРІ В МОЛИТВІ»

НА ОСНОВІ ПРАЦІ ХІН КАРСЕН

«ЖІНКА. ДРУЖИНА І МАТИ У СВЯТОМУ ПИСЬМІ»

Шукайте перше Царство Боже та його справедливість, а все те вам докладеться. Не журіться, отже, завтрішнім днем; завтрішній день турбуватиметься сам про себе. Доволі дневі його лиха.

Мт. 6, 33-34

16. УДОВА, ЯКА ВМІЛА ДОБРЕ РОЗПОРЯДИТИСЬ СВОЇМИ ГРОШИМА

«І сівши проти скарбоні, дивився, як народ кидає гроші у скарбоню. Чимало заможних кидали багато. І ось прийшла одна вбога вдовиця і вкинула дві лепти, тобто кодрант. І прикликавши своїх учнів, сказав їм: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали з свого надміру, вона ж: з убозтва свого все, що мала, вкинула, - увесь свій прожиток.» (Мр. 12, 41-44).

«Але я кажу: Хто скупо сіє, скупо буде жати; хто ж щедро сіє, той щедро жатиме. Нехай дає кожний, як дозволяє серце, не з жалю чи примусу: Бог любить того, хто дає радо. А Бог спроможний обсипати вас усякою благодаттю, щоб ви у всьому мали завжди те, що вам потрібне, та щоб вам ще й зосталось на всяке добре діло, як написано: «Розсипав, дав убогим; праведність його перебуває вічно.»» (2 Кор. 9, 6-9).

«Один чоловік, на ім'я Ананія, з своєю жінкою Сафірою продав маєток і сховав дещо з ціни, - а знала про те і його жінка; решту ж приніс і поклав у ногах апостолів. Тоді Петро сказав: «Ананіє, чому то сатана наповнив твоє серце, щоб обманути Святого Духа і ховати частину ціни поля? Хіба те, що ти мав, не твоє було, і коли його продав, гроші не були у твоїй владі? Чому ж ото ти зважився у своєму серці на той учинок? Ти обманув не людей, а Бога.» Почувши ці слова, Ананія впав та й умер. І страх великий огорнув усіх тих, що чули те. Тоді молодші встали, обгорнули його, взяли набік і поховали. Через яких може три години, не знаючи, що сталося, увійшла його жінка. Озвався Петро до неї: «Скажи мені, чи ви за стільки то були продали поле?» Вона відповіла: «Так, за стільки.» Тоді Петро до неї: «Як то, що ви змовилися, щоб спокушувати Господнього Духа? Ось ноги тих, що поховали твого чоловіка на порозі, вони й тебе винесуть.» І вмить вона впала йому в ноги та й умерла. Хлопці ж увійшли й застали її мертву, і, винісши, поховали біля її чоловіка. Великий страх обняв усю Церкву і всіх, що чули про те» (Ді. 5, 1-11).

У Єрусалимі – тісно й гамірно. Звідусіль, з усього світу до міста прибувають юдеї. Через декілька днів – свято Пасхи, і кожний юдей хоче бути в ці дні у Святому Місті.

Жінки старанно готуються до Пасхи. Всі варять, печуть, аж душа радіє.

Тільки одна жінка не має цих турбот. Вона не витратила свої гроші в маленьких крамничках на вузьких і кривих вулицях Єрусалима. Вона має мало грошей і тому повинна розпорядитись ними розважливо і не використовувати їх для непотрібних покупок.

«Чимало людей можуть заробити достатньо грошей, але мало хто знає, що їм дійсно робити з ними», - сказав якось президент однієї рекламної фірми.

Хоча ця бідна вдова має мало грошей, але вона точно знає, що вона з ними зробить. Вона поспішає до Храму. У Храмі вона йде просто до скарбони і вкидає туди усі свої гроші.

Всі? Так, але ж це тільки дві маленькі лепти, які разом складають кодрант!

Вона тільки на коротку мить з’являється із тіні своєї бідності, а потім знову губиться в натовпі людей, які прийшли в Храм: серед багачів, які клали в скарбону багато від надміру свого. Вона зникає так само непомітно, як і прийшла. Непомітно?

Але не для Ісуса, Який в цей час також знаходився в Храмі. Це Його останній день в храмі Отця. Через декілька днів Його схоплять у Гетсиманському саду, щоб розіп’яти.

У Храмі Він сів навпроти скарбони і спостерігав за людьми, які вкидали до неї гроші. Заможні давали багато, і це добре. Але навряд чи це мало велике значення при їхніх статках. У них залишиться ще достатньо.

Потім Ісус бачить бідну вдову. Хоча вона не дивлячись кидає свої дрібні монети в скарбону в Божому Храмі, але Ісус знає, скільки вона поклала. Він також знає, що це останні гроші, які вона має. Вона не залишила навіть на те, щоб купити поїсти. Більше вона не має жодної монети.

Подаяння цієї жінки мало вплинуло на витрати Храму. Бо що можна купити за дві лепти?!.

Незважаючи на це, Ісус вважає її дар таким значним, що саме на нього звертає увагу Своїх учнів, а не на великі гроші багатих. Він говорить: «Істинно кажу вам, що ота вбога вдовиця вкинула більш від усіх, які кидали у скарбоню. Усі бо кидали з свого надміру, вона ж: з убозтва свого все, що мала, вкинула, - увесь свій прожиток».

Сума, що вона дала, дуже незначна в порівнянні з іншими. Яка це сума у гривнях? Проаналізуймо:

2 лепти в часах Ісуса Христа – це 1 кодрант,

а 64 кодранти – це 1 динарій, або денна зарплата найманого робітника.

Мінімальна зарплата в Україні станом на 1 грудня 2016 року - 1450,00 грн. (цю суму робітник в змозі заробити за 20 робочих днів), тобто 1 динарій = 1450,00 грн. : 20 днів = 72 грн. 50 коп., а 1 кодрант = 72,50 грн. : 64 = 1 грн. 13 коп.

Вдова пожертвувала на Храм лише 1 грн. 13 коп… Але для Ісуса вирішальним є те, що у неї залишилося для себе. А це - нічого.

В подаянні важливим є те, яку цінність цей дар має для того, хто дає. Для цієї жінки це було все.

Самі по собі гроші не мають жодної цінності перед Богом. Про це сказано в промові апостола Павла в Афінах:

«Бог, що створив світ і все, що в ньому, він, бувши Владикою неба і землі, не живе у рукотворних храмах, ані не приймає служби з рук людських, немов би він потребував чогось, даючи сам усім життя, дихання і все» (Ді. 17, 24-25).

Важливою є причина, чому людина дає. Ісус знає, що людина, зранена гріхом, дуже цінує свої гроші і часто забуває, що це милість, якщо вона має здоров'я і розум, щоб заробляти гроші. Людина помиляється, якщо думає: маючи багато грошей, я можу зробити все, що захочу; бо гроші – лише благословення Боже. Бог не тому потребує наших дарів, що вони Йому потрібні, а тому, що ми самі собі шкодимо, якщо ми пожадливі. Ісус також знає: жертва завжди є свідченням правдивої любові; якщо людина дає Богові свої гроші, то вона робить це з любові, бажаючи розділити з Господом все, і своє майно також.

Тоді збільшиться матеріальна цінність грошей так само, як Ісус помножив 5 хлібин і 2 рибини (Лк. 9, 12-17). Людина, яка дає, знає, для чого вона дає, тому що це пов'язано з благословенням Божим.

Характерним є те, що ця бідна вдова вже відчувала дух Нового Заповіту, хоча його ще не було. Ісусові ще належало вмерти і воскреснути.

У Старому Заповіті, де все визначалося Законом, Бог і для матеріальних прибутків дав точну вказівку: десята частина усіх доходів повинна бути для Нього (Лев. 27, 30-32). З цієї суми оплачувались служителі Храму і левіти. Це була повинність, якої не міг уникнути жоден юдей, і навіть левіт. Вони, в свою чергу, віддавали десяту частину своєї десятини священикові.

В Новому Заповіті все по-іншому. Тут немає таких законів, не обумовлюються точні суми. Тут найголовніше - любов, а не закон.

Любов не дозволяє диктувати закони. Вона - добровільна. Ті, хто визнає це, хто має радість від того, що дає, бере собі за правило такий принцип: давай постійно, непомітно.

Можливо, ця жінка відчуває, що Бог виявив Свою любов до людей тим, що подарував світові Свого Сина? Можливо саме тому вона й хоче засвідчити свою любов до Нього через пожертвування останніх грошей?

Отож, вона розуміє, що давати – це не привілей багатих. Бідні мають таку ж можливість. Відсоток, який може дати бідний від свого заробітку, не менший, ніж від прибутку багатого. Нехай сума буде менша, але різниці в цьому немає.

Гроші повинні використовуватись не тільки для земних благ. Якщо гроші призначаються Богові і Його служінню, тоді вони набувають характеру непроминаючої цінності.

«Гроші не можна забрати з собою на небо, - казали ще стародавні, - але їх можна послати туди наперед». Це означає, що їх можна використати на те, що має вічну цінність, як це зробила бідна вдова. Тоді вони стають капіталом на небесах.

Шкода, що ми так мало довідались про життя цієї вдови! Що не розповідається про те, як Ісус, зворушений її жертвою, турбується про неї.

Чи не Бог звелів Соломону сказати: «Шануй Господа тим, що ти маєш, та первоплодами всіх твоїх прибутків, і твої клуні будуть ущерть повні, твої винотоки вируватимуть молодим вином» (Прип. 3, 9-10)? Чи не Він обіцяв через пророка Малахію, що на того, хто принесе десятину свого доходу, зійде благословення Боже:  «Приносьте всі десятини до комори, щоб була пожива в моїм домі, і таким чином випробуйте мене, - говорить Господь сил, - чи не відчиню вам загат небесних і не виллю на вас благословення понад міру?» (Мал. 3, 10)?

Жінка, яка не задовольнилась тим, щоб принести частину своїх грошей, що дала не десять, а сто відсотків, яка хотіла витратити для Бога не менше, ніж всі, безсумнівно пізнає, що Бог, Якому вона принесла свій дар, не хоче бути в боргу ні перед ким.

Ця жінка змушує нас приглянутися до власного серця. Як часто ми присвячуємо час Богові, свої ресурси, зусилля, але при цьому теж багато чого залишаємо для свого власного егоїзму, своїх планів та амбіцій.

Маємо інший приклад на сторінках Нового Завіту – подружжя Ананії і Сафіри, які більше затримали для себе, ніж принесли до ніг Апостолів. Тому були покарані за те, що хотіли ошукати Святого Духа.

Задумаймось: а чи у своєму житті ми теж поки що не затримуємо більше чогось для себе, аніж віддаємо Господеві? На кого сьогодні ми більше подібні: на вдову чи на Ананію і Сафіру?  У наших духовних кишенях можна ще багато чого побачити –

Господи, цього я тобі не віддам,

цього Ти не чіпай,

це місце, Боже, зарезервоване…

Можливо, щоб стати в такій євангельській довірі, потрібно дійти до стану вдови, коли вже нічого тобі не залишається, окрім Бога.